«Одна неправда веде за собою іншу»

Источник публикации: 
Регіональні ЗМІ
Дата публикации: 
06.2018

На перехрестях історії

«Одна неправда веде за собою іншу»

Я свідомо виніс у заголовок слова археолога-науковця Миколи Товкайла. У своїх роботах і чисельних інтерв’ю він та його однодумці звинувачують енергетиків Южно-Українського енергокомплексу в перекручуванні фактів та, не більше не менше, намаганні знищити історичну пам’ятку Бузький Гард. Я за фахом викладач історії, тож добре розумію важливість дотримання точності у висвітленні інформації. На моє глибоке переконання це рівною мірою стосується як даних, що формують велику історію цієї землі, так і  вибіркової інформації, яка покликана впливати на думку громадськості.

Та якщо я згоден з паном Товкайлом у загальному підході, дозволю собі категорично заперечити стосовно його звинувачень на адресу енергетиків. Вважаю голослівність неприпустимою, тож спробую обґрунтувати свою думку.

Каменем спотикання в нинішньому конфлікті є Олександрівське водосховище, а точніше, плани атомників щодо підняття його рівня до проектної позначки 20,7 м. Не зупинятимусь на тому, що цей крок дозволить зняти проблему критичної маловодності в нижній течії Південного Бугу у посушливі періоди. Сьогодні мова про інше.

У процесі втілення зазначеного проекту має бути затоплений острів Клепаний. Саме на цьому невеличкому клаптику суші найперше схрещуються «правда з неправдою». Микола Терентійович Товкайло наполягає, що це і є історичний Гардовий острів, а отже саме тут за часів Запорозької Січі розташовувалось козацьке поселення Бугогардівської паланки і, зокрема, церква Пресвятої Богородиці. Хочу уточнити: у своїх історичних статтях автор зазначає, що церква була похідною. Отже, можна припустити, що віднайти на місці її можливого розташування залишки якихось фундаментальних споруд навряд чи можна. Та про це дещо згодом.    

10 липня 1774 року після миру Росії з Туреччиною в Кючук-Кайнарджі володіння запорізьких козаків з одного боку, по лівому березі Дніпра, збільшилися на велику ділянку землі навпроти колишньої турецької фортеці Кінбурн, а з другого боку, на правому березі Дніпра, на той трикутник землі, що між гирлами рік Кам’янки й Бугу та рікою Ташлик.

Д.І. Яворницький

Поки ж хочу пояснити, чому я назвав місце розташування церкви лише імовірним. Справа в тім, що 2001 року група вчених під керівництвом археолога та дослідника Юрія Гребеннікова в складі експедиції Державної інспекції з охорони пам’яток культури провела дослідження на іншому острові Південного Бугу, який носить назву Великий. Розташований вище за течією від Клепаного, він не увійде до  зони затоплення в процесі підняття рівня Олександрівського водосховища. За результатами проведених тут архітектурно-археологічних досліджень і археологічної розвідки члени експедиції дійшли висновку, що саме він може бути історичним островом, а залишки віднайденого на ньому фундаменту могли слугувати основою для похідної козацької церкви.

Маю наголосити, що суперечка істориків досі не вирішена і єдиної думки з цього приводу вчені так і не дійшли. При цьому пан Товкайло головними винуватцями чомусь називає саме «дирекцію Южно-Української АЕС, яка переслідуючи власні меркантильні інтереси, намагається видати острів Великий за історичний Гардовий». Але ж висновки робили не керівники АЕС, а його колеги-археологи! Хоч дісталося від Миколи Терентійовича і їм. Проведені експедицією Гребеннікова дослідження пан Товкайло називає незаконними, виконаними за договором з атомною станцією. При цьому він якось сором’язливо замовчує, що, згідно з проектом добудови Ташлицької ГАЕС практично всі археологічні розкопки в зоні Олександрівського водосховища виконуються коштом енергетиків у рамках укладених угод. Загалом за останні 22 роки Інститутом археології НАНУ в зоні впливу Олександрівського водосховища в рамках договорів з АЕС досліджено 42350 квадратних метрів пам’яток археології. Згідно зі звітами вчених, до позначки 16,9 м дослідження в зоні впливу водосховища виконано в повному обсязі. Що ж до підняття його рівня до 20,7 м, то йому обов’язково передуватимуть археологічні розкопки декількох древніх поселень загальною орієнтовною площею більше 6500 квадратних метрів.  От і судіть, чий внесок у археологічну науку більший: енергетиків,  які направляють колосальні кошти на наукові дослідження, чи опонентів підняття рівня Олександрівського водосховища, які їх лише звинувачують.

Ріка Буг також була «славною» рікою у запорізьких козаків: їм належала її нижня течія від балки Великого Сухого Ташлика до гирла лиману, близько 180 верст по прямій лінії; на цьому його відтинку був 21 поріг із найбільшим Запорізьким порогом, кілька забор, кілька окремих скель із такими величезними, як Сова, Брама, Пугач, Протичанська; кілька островів, зокрема Кременців, Андріїв і Гардовий, на якому була церква, зруйнована, за переказом, козаком-ренегатом Савою Чалим.

Д.І. Яворницький

І ще дещо про правду з присмаком неправди. Аби схилити громадську думку на свій бік «захисники»  (слово взяв у лапки навмисно, бо справжніми захисниками їх не вважаю) Бузького Гарду часто-густо декларують чистої води нісенітницю. Чого варті заяви на кшталт «В 1970-е годы в месте слияния Южного Буга и его левого притока Большого Ташлыка была построена Южноукраинская АЭС, на острове Гард была уничтожена казацкая церковь, взорваны гранитные скалы». Це витяг з публікації на сторінках інтернет-видання NikLife. Заздалегідь прошу вибачення за несерйозну цитату-відповідь у серйозному матеріалі, але не втримаюся: «Затем на развалинах часовни…- Простите, часовню тоже я? - Нет. Это до Вас, в 14-м веке». Здається мені, цей діалог зі знаменитої кінокомедії «Кавказька полонянка» повною мірою передає суть ситуації.

У південно-західній окраїні вольностей запорізьких козаків пролягало три шляхи — Гардовий або Королівський, Січовий вищий та Січовий нижчий. Гардовий шлях отримав свою назву від Гарда на Бузі; назву Королівського йому дали, очевидно, тому, що на ньому польський король Ян Ольбрахт 1489 року здобув перемогу над татарами й турками.

Д.І. Яворницький

А тепер серйозно. «За підрахунками Д.Яворницького, на території Війська Запорізького було 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити та одна молитовна ікона. Із загальної кількості 5 церков були похідними, їх виготовляли з грубого полотна і церати, і вони нагадували намети, їх запорожці возили з собою в походи і встановлювали поблизу сторожових постів, рибних промислів чи інших місць, де ставали табором більш-менш численні загони козаків, і навіть у зимівниках. Проте головним атрибутом похідної церкви були предмети церковного культу - антимінс, іконостас, ікони, ризи, священні книги тощо, і, власне, саме вони підпадали під поняття «похідна церква»… Після знищення Січі у 1775 р. іконостас та антимінс із цієї церкви (мова йде про церкву Пресвятої Богородиці Бугогардівської паланки – авт.) було перенесено в слободу Орлик (Єкатерининський шанець, Ольвіопіль, нині Первомайськ) у відбудовану в 1774 р. Варваринську церкву», - це вже цитата з роботи Миколи Товкайла «Старожитності Запорізького Гарду та його околиць». З неї ми не лише отримуємо детальний опис похідної козацької церкви, а й дані про час, коли її було зруйновано та місце, куди було передано предмети культу. Отака правда про козацьку церкву, яку хочуть знайти чи то на Клепаному, чи на Великому острові.

До слова. Пан Товкайло посилається на видатного дослідника запорозького козацтва Дмитра Яворницького, праці якого надихнули не одне покоління істориків, археологів і етнографів. Я теж часто звертаюся до історичного доробку Д.Яворинцького та схиляюся перед багатогранністю його особистості і великою відданістю українській історії. 

Та повернімося до козацької церкви на Гардовому острові. Чому стільки уваги я приділив саме цьому історичному об’єкту з-поміж тих, що їх енергетики нібито хочуть знищити? Відповім: я взяв його як приклад. Загалом же своя велика та мала неправда стоїть за переважною більшістю слів і дій так званих захисників Бузького Гарду. Відпрацьовуючи різного роду гранти чи воліючи створити собі політичне ім’я, ці популісти навчилися бути переконливими. Така показна активність дозволила декому навіть вийти на міжнародний рівень, з’їздивши за гроші «спонсорів» за кордон, аби й там «захищати велику ідею». Під її гаслами збирають конференції, організовують заяви та звернення громадськості, наповнюючи їх гучними фразами, як от «Гіршого приводу для міжнаціонального розбрату в нашій країні тяжко уявити», «Кращого заохочення агресора у нинішній час годі й уявити» чи «Знищення Гарду – це неповага до тих, хто сьогодні в боротьбі з російським агресором і їхньою п’ятою колоною усередині України віддав своє життя за нас». Так виглядають витяги зі звернення до Президента України учасників конференції, що відбулася в квітні минулого року.  

Польські купці йшли в Гард через кріпость Архангельськ, Цибулів та інші російські міста й села; з Гарда вони продовжували путь або в Січ, або в Очаків; в останньому випадку купці переправлялися через Буг із версту вище Гарда. При цій переправі стояла запорізька застава з 80 чоловік з окремим полковником на чолі, без відома якого ніхто не смів ні переїжджати з земель запорізьких козаків на турецький бік, ні з турецьких земель на запорізький бік.

Д.І. Яворницький

Не буду розповідати, скільки зроблено колективом южно-українських енергетиків для відновлення та зміцнення обороноздатності нашого війська та перемоги на сході країни, як патріоти-ремонтники автогосподарства АЕС виїжджали в зону бойових дій і практично на передовій відновлювали військову техніку. Бо сьогодні, знову ж таки, мова не про це.

Єдине, про що не можу не сказати, - 7-тисячному колективу енергетиків дуже прикро чути такі слова на свою адресу. А ще прикріше, що цим словам вірять. На превеликий жаль, сьогодні хто голосніше кричить – того й правда. І ось уже лави так званих захисників історії поповнили ветерани АТО. Їх переконали, що вандали-атомники хочуть затопити Національний парк «Бузький Гард». Скільки фактів, доказів і аргументів було викладено фахівцями енергокомплексу під час громадських слухань, на сторінках газет, у теле- та радіоефірі! Та дарма. Популісти кричать голосніше! А аргументи – то діло другорядне.      

Та все ж спробую ще раз. Національний природний парк «Бузький Гард», створений рішенням обласної ради та Указом Президента України 2009 року, має загальну площу 6138,13 га. Він розташований на території п’яти районів Миколаївської області - Первомайського, Арбузинського, Доманівського, Вознесенського та Братського, і простягається в долині Південного Бугу від міста Первомайськ Миколаївської області до селища Олександрівка Вознесенського району, а також у долинах річок Велика Корабельна, Мертвовод та Арбузинка. Протяжність парку вздовж річкового русла 58 км.  Навіщо так детально? Щоб кожен міг порівняти. Так широко розрекламоване потенційне знищення національного парку за умови підвищення рівня Олександрівського водосховища до проектних 20,7 м полягає в додатковому затопленні території 26,44 га. Це менше піввідсотка від загальної паркової площі. Прошу звернути увагу й на те, що з цих 26,44 га суші лише 4,4 га.

Тут хочу, аби мене правильно зрозуміли. Для мене, як і для кожного патріота цієї землі та цієї держави, важлива і дорога кожна, навіть найменша, її ділянка. Не важливо навіть, несе вона якусь історичну спадщину, чи ні. Але ж гине ріка, потерпають люди!  І якщо не вжити заходів, не виключено, що археологи невдовзі проводитимуть свої дослідження не в одному з наймальовничіших куточків України, а на голій безводній території.

Аби цього не сталося, южно-українські енергетики виконують державну програму та ведуть роботу з підняття рівня Олександрівського водосховища. Накопичивши в ньому достатній запас води, яка під час весняного водопілля щорічно просто стікає в море, вони пропонують задіяти її для забезпечення стоку Південного Бугу в нижній течії у посушливі періоди, що з року в рік стають все довшими та все критичнішими. Так, для цього слід затопити 26 га території. На жаль. Але ця мала жертва дозволить запобігти значно більшим і значно глобальнішим втратам.  Що ж до  пам’яток історичної спадщини великих прадідів Запорізької Січі, переконаний, що жоден сантиметр землі не піде під воду без його всебічного та досконалого вивчення.   

Олександр Пелюх,

начальник управління інформації

та громадських зв’язків ВП ЮУАЕС

Джерела та література:

  1. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків у трьох томах. т. І. – К.: Наукова думка, 1990. – 591 с.
  2. Матеріали для всебічного розгляду проблемних питань, пов’язаних із реалізацією уточненого проекту з підвищення рівня води Олександрівського водосховища, на громадських слуханнях з приводу добудови Ташлицької ГАЕС»/ ВАТ «Укргідропроект». - 2001 р.
  3. Звіти про роботу Миколаївської експедиції інституту археології НАНУ в зоні впливу Олександрівського водосховища (2006-2016 рр.)
  4. Товкайло М.Т. Старожитності Запорозького Гарду та його околиць/ М.Т. Товкайло // Археологія. – 2003. – № 3.
  5. Товкайло М.Т., Титова О.М. Запорозький ґард: правда й вигадки/ М. Т. Товкайло, О. М. Титова //Археологія. – 2016.- № 2.  
  6. Активисты бьют тревогу о затоплении Ташлыкской ГАЭС порогов на Южном Буге. – NikLife, 17.05.2016.
  7. Лист на адресу Президента України від учасників XXVI науково-практичної конференції «Нові дослідження козацької доби в Україні» від 10.04.2017 №144/03.

 

Фото з архіву УІГЗ ВП ЮУАЕС:

- археологічні розкопки в зоні Олександрівського водосховища виконуються коштом енергетиків у рамках укладених угод.